БРАТАМ-УКРАЇНЦЯМ.

За рабських часів один хлопець гадав,
Чому  він  не  сокіл, чому  не  літав.
Немов  води  Дністра  минули  ті  роки,
До  волі, свободи  лишалися  кроки.

Вже  іншії люди жадають  казати:
„МИ  БУДЕМО   ВІЛЬНО  У  НЕБО  ПІРНАТИ!”
І ось їх бажання  уже не  примара,
Але  не  змогли  оцінить  цього  Дара.

Що  трапилось  з  нами?  Яка  вража  сила,
Що  як  не  воліла, а  нас  не  зломила?
І де  наша радісна  сонячна  мрія?
БРАТИ-УКРАЇНЦІ!  Жива в вас надія?

Не  вмерла  ще  воля і слава Вкраїни?
Чи  здатна  носити  ІМ'Я  БАТЬКІВЩИНИ
Для  тисячі  тисяч дітей  її  в світі,
Щоб  кожний  казав, як  ТАРАС в „ЗАПОВІТІ”...

Невже  ж  його  мрія  це  знову  примара,
Як  в  ясному   небі  білесенька  хмара?
Всього  лиш  луна  у  лісах  на  Поділлі
Чи  хвилі Дніпрові, що  серцю так милі?

Так  що  з  нами  сталось? Скажіть мені, люди?!
Ви все мовчите?  Я  скажу...   будь що буде...

В  Наддніпрянщині  в  селі  жила  собі  дівчина
Чорнобрива, ясноока, звалась — УКРАЇНА.
На відміну  від  сестер — Польщі   та  Росії — 
Всюди  кращою  була.  Ті  ж — як   в  бочці  змії.

Що  робити, коли так доля знапастила –
Старші  сестри  розійшлись, вмерла мати мила.
Та  в  селі не  пропадеш – родичі   усюди,
Є  із  ким  поговорити, виплакатись в груди.

Та  не  стала  сирота  довго  горювати – 
Чоловіка для  красуні можна  не  шукати.
Ти  дівчині чорнобривій  полюбись, козаче,
Одружилася  вона, така  її  вдача.

З козаченьком жінка все життя прожила,
І  йому  багато діток славних народила.
І  НАЩАДКИ  УКРАЇНИ  розселились  всюди:
Від  Карпат  і  до  Сибіру. (Не  брешу я, люди).

Розселились  українці  й  мирно  собі  жили,
Свою  мову  і  обряди свято боронили.
Захищали  від  сусідів  свою  БАТЬКІВщину,
Не  давали  сплюндрувати  НЕНЬКУ  Україну.

Той  у  пекло веде шлях, де намір хороший, — 
Довго  були  українці  під  ярмом   ворожим.

І  скільки  жадали  лишити  нас волі – 
Зломити  не  в  силах  були  нашу  долю.
Зов  ПРЕДКІВ,  що  в  серці у всіх нас лунає.
Що  жоден, крім  нас,  його більше не має.

В  серцях  пронесли  українці  цю  МРІЮ, 
Всі  роки  плекали  на  ВОЛЮ  НАДІЮ.

Під  гнітом  царату, в ярмі  більшовизму
Справляли  ХОЛОПИ  ганебную  тризну.
На   павнщині  гнутись  пани  силували,
В  страшних  таборах  їх  кати  катували.

Та  воля  народу  сильніша  за   муки,
Звалились  «СОВЕТЫ» — звільнилися  руки.

То  ж  треба  зайняти  ці  руки народні,
Щоб  знову  не  бідкались  людии  голодні,
Щоб  кожен  мав  ДОБРУ постійну  РОБОТУ – 
Таку  має  влада  щоденну  турботу.

Щоб  виКОРИСТати  цю  ВОЛьнуЮ   ВОЛЮ,
Щоб  наші  нащадки  не  кляли  їх  долю.
Щоб  виховати  в  них  ПОВАГУ  і  ЛЮДНІСТЬ,
ЛЮБОВ  до  ВІТЧИЗНИ,  і  ЧЕСНІСТЬ,  і  МУДРІСТЬ.

МИ    МОЖЕМО    РАЗОМ   підняти   державу,
Що  звемо   МИ  РІДною  ненькой  ПО ПРАВУ,
Щоб  знову  вона  не  була  на  колінах,
Хто  дасть  їй  розРАДУ?  Кравчук? Кучма? Кінах?!

БРАТИ-УКРАЇНЦІ!   ПОЧНЕМ    РОЗБУДОВУ!
Вивчаймо   СПІВучую    РІДную   МОВу!
євреї,  татари,  поляки  і  німці,
ЖИВЕМ  в  УкРАЇні — то  ж  МИ — УкРАЇнці!

Не  треба  ділитись,  сваритися  марно,
РОДИНОЙ  ЄДИНОЮ  ЖИТИ  так  ГАРНО!
ЄДИНУ  кРАїну, СОБОРну  державу,
Як  БОГ   допоМОЖЕ,  зБУДУєм  на  СЛАВУ!

ПлекаЄмо  В   ДІТЯХ   ДУХовність  одВІЧну.
Геть  зЛОБу   та  свари,  що  йдуть  споконВІЧно!
Не  треба  ділити  де  заХІД,  де  сХІД,
МИ  маЄмо  МАТИ  державний  підХІД:

ТВОРимо   історію   РІДного   кРАЮ, — 
БО ж  РУКИ   і   ДУШУ  і  ЗДІБНОСТІ  МАЄм!
Нехай  розКВІТаЄ  ЗЕМеЛЕнька  РІДна
РОДюча,  КВІТуча  БАГАТА  і  ПЛІДна!

Нехай   ТВЕРДим   шляхОм   КРОКуЄ  в  майбутнє
СОБОРна   КРАЇНА — ДЕРЖАВА   МОГУТнЯ!!